У чому полягає місія батьків? Як утримувати баланс між наполегливою працею, талантом і дитячою свободою? Які навички потрібні для щасливого життя? В межах проекту «Ранні пташки» ми поставили ці питання прогресивним українським батькам, відомим у сферах музики, кіно, технологій, мейкерства, освіти та письменництва.
Коли в день концерту Pianoбой виявилося, що барабанщик гурту не встигає прилетіти на виступ з іншої країни, син Дмитра Шурова екстренно зайняв місце ударника на сцені і відіграв програму. І це без жодних репетицій – просто він знав усі пісні батька і за кілька років самостійно навчився грати на барабанах і гітарі.

Сьогодні 14-річний Лев виступає сольно та в дуеті з Дмитром, бере участь у благодійних концертах, а нещодавно зіграв сет зі струнним квартетом на вечорі з Девідом Лінчем. Проте шлях до гармонійного розвитку сина був для Шурових непростим.
Слова «виховання» немає в нашому світогляді. Ми не виховували Льва, і він не виховував нас. Ми розвивали один одного – скоріше так. Лев народився дуже непростим, у нього було багато проблем з нервовою системою, кілька серйозних діагнозів, які він переріс років до десяти. Він навчив нас безумовній любові і безумовній підтримці, навчив турботі і самозреченню. Ми багато пройшли, коли в його ранньому дитинстві переживали, чи буде він говорити, вчитися разом з усіма в школі, жити нормальним життям.

Наш син дуже тонкий, надчутливий, так що ми досить довго тримали його подалі від навантажень. У школу він пішов у сім років, в музичну – у вісім. Виходячи з його особливостей, ми намагалися заповнити його дитинство розвитком емоційного інтелекту. Побігати по травичці, понюхати квіти, погойдатися на гойдалках, порозбирали каштани, послухати музику, помалювати, пообніматися, погладити кішку, разом почитати книжки – це важливіше за будь-яку математику та англійську з трьох років.
Зараз, коли ми бачимо що син втомився або його просто «дістала» школа, ми спокійно дозволяємо сачкувати. Нервова система і здоров'я важливіші за будь-які досягнення та успіхи. А час, який дитина проводить наодинці з самою собою, гранично важливий для її розвитку і психічного здоров'я. Дітям потрібно давати можливість проводити час на самоті.

Ніяких загальних порад ні для кого немає, тому що діти приходять до нас сформованими особистостями, і наше завдання – допомогти їм стати самими собою, стати щасливими і гармонійними. Коли одній дитині потрібно ставити рамки, іншій – розсовувати. До однієї застосовувати строгість, до іншої – ні в якому разі. Когось треба завантажити «під зав'язку», а когось якомога більше звільнити.
Ми живемо в такий час, що мислити категоріями професій – застарілий стереотип. В майбутньому креативність мислення буде найважливішою якістю для виживання: з'являтимуться такі галузі знань, що нам і не снилося. На жаль, сучасна українська школа досі живе за поняттями «визубрити і дати правильну відповідь», тому функції креативності мислення змушені на себе брати батьки.

Дуже важливо витягати дітей на свою орбіту, жити одним життям з ними, розширювати дітям кругозір, знайомити з цікавими людьми, водити на концерти-виставки, разом займатися улюбленими справами, спортом, кататися на великах, скейтах, серфі. У сучасних дітей спочатку набагато ширший кругозір, ніж був у нас в їхньому віці, інше інформаційне навантаження.
Бути в контакті зі своєю дитиною – мабуть, найкраще, що можна зробити для дружби з нею. Дивіться разом «дурні відосікі» і блогерів, грайте в комп'ютерні ігри, дізнавайтеся, чим цікавляться ваші діти – тоді вони теж будуть цікавитися вашими справами. З дітьми треба жити разом, взаємно вчитися один у одного.
Ще дуже важливо навчити дитину відповідального споживання: вимикати світло, економити гроші, дбайливо ставитися до природи, активно користуватися секонд-хендом, щоб не стимулювати катастрофічне для природи перевиробництво, і так далі. Ну і за замовчуванням – дітей потрібно навчати мовам, в першу чергу англійській, і показувати їм світ. Сучасні діти повинні знати, що світ дуже різноманітний і часто не має нічого спільного з Україною.
2015 року в Києві вперше з'явився формат Maker Faire – фестивалю технологій, винахідництва та креативності. І посприяли цьому діти. Завдяки синам, Дімі та Максу, Світлана та Юрій бачили, наскільки не вистачає частини всесвітнього руху мейкерів в Україні, тож вирішили влаштувати усе самі. З того часу події Kyiv Mini Maker Faire приносять відвідувачам натхнення, мейкерам – свіжі контакти, а батькам і дітям показують, як з користю проводити час.
В Україні дорослі самі не дуже дорослі. Ми не вміємо контролювати емоції, планувати та реалізовувати особисті плани, говорити про почуття. У книжці «Не гирчіть на собаку» є фраза дресирувальниці: «Я б заборонила людям заводити дітей, доки вони не зможуть навчити курча». Сенс у тому, що потрібно вміти вчити без застосування сили і підвищення голосу.

Кажуть, що позитивне підкріплення ситуацій, в яких дитина поводить себе конструктивно, працює краще, ніж покарання після ситуацій, коли вона поводиться навпаки. Ми просто інколи не помічаємо дітей, коли вони потребують нашого «молодець, ти крутий!», натомість помічаємо погане, а треба навпаки. Навіть в тому, що дитині дійсно подобається і що у неї виходить, більшості дітей потрібна підтримка.
Наша головна роль як батьків – дати дітям відчуття, що все можна зробити, все можна спробувати і що світ класний, що вони бажані та улюблені, що нема чого боятися. Треба бути уважними, бути на боці дитини, бути готовими серйозно поставитися до не дуже серйозних на перший погляд речей. Адже гра – це прототип життя.
Діти ростуть у цифровому середовищі, тому з точки зору технологій вони дуже швидко все схоплюють. Потік інформації і кількість її джерел давно перевершили те, що можна осягнути. Потрібно розвивати критичне мислення. Про це класно пише Оскар Бреніф'є: треба ставити дітям питання і разом відповідати, «а чому так?» Відкладений результат – це те, що діти рідко можуть усвідомлювати. Навіть не всі дорослі проходять зефірний тест.
Мейкерство у нашій сім'ї – постійний фон, але при цьому ми самі не мейкери, як може здатися. Звісно, на аматорському рівні ми пробуємо все, що можемо, часто – разом з дітьми. Це стихійно, але має результат. Поїздка в будівельний супермаркет для дітей заміняє похід до будинку іграшок. Жодна коробка не викидається, доки не буде задіяна в роботі.

Мейкерство – бездонний скарб. Це один з найкращих способів провести час разом. Це справжнє тренування креативності, моторики і проектного менеджементу: щоб зробити складний проект, вам потрібно гарно подумати і все спланувати. Це фантастичне відчуття, що ви зробили щось самі. Це класний спосіб вчити все що завгодно. Це дуже конструктивно і на відміну від гаджетів має заспокійливий вплив на нервову систему. Зараз з'являється багато майстерень, таборів, курсів – це прекрасний напрямок розвитку для дітей і дорослих.
Коли молодший син Гриша мав іти в перший клас, Анастасія зрозуміла, що не існує школи, яка б відповідала її вимогам. Навіть у сучасному закладі, де навчався старший син, а сьогодні вже студент Борис, не давали відповіді на питання, куди зникає мотивація до навчання.

З 2010 року Анастасія займалася розробкою нових форматів освіти, відвідувала прогресивні школи за кордоном і зрештою два роки тому вирішила сама створити в Києві інноваційне місце – «Спільношколу». Тут з дитини не формують особистість «на замовлення», а розвивають п'ять необхідних у сучасності вмінь: здатність мислити, володіти собою, комунікувати, співдіяти з іншими та бути частиною світу.
Дитинство – це пора активних змін самої дитини від залежності до незалежності. І якщо вчора вона ще не могла приймати рішення, то сьогодні ми не зчулися, як вона вже готова. Але ми, батьки, не встигаємо це зрозуміти. Тож краще дивитися на світ її очима і серцем, відчувати, слухати, пропоронувати, але і сприймати відмови без розчарування.

Зрозуміло, що кожна дитина унікальна та має свої власні особливості, але є певна стрижнева тенденція, яку можна бачити тепер у всіх дітей, – вони мають високий рівень чутливості (нервової, фізичної, у сприйнятті емоцій інших людей) або вразливості до будь-якої форми впливу.
Усім батькам складно свідомо відмовитися від нав'язування очікувань та бачення того, що і як має бути у дитини. Ці діти прийшли змінювати нас, натомість ми можемо навчити їх нашим моделям життя. Важливо не витратити марно час на протиборство. Замість просування своїх рішень через гру в «умовну любов» або договор «ти мені, а я тобі» – дати можливість дітям робити вибір і потім мужньо триматися з вірою у те, що вони мають право навіть на неприглядні наслідки цих рішень.
Колись хороша мама мала привчити дитину чистити зуби та мити вуха, щоб нормально вийти в люди, на роботу. Тепер ми маємо говорити про інший рівень гігієни та чистоти. В сучасному світі неможливо жити (якщо замість життя ми не обираємо існування) без внутрішньої роботи через усвідомлення: самоусвідомлення, усвідомлення відчуттів інших та усвідомлення зовнішніх умов.
Проблема в тому, що раніше батьки вчили тому, що вміють та роблять самі. А зараз в нас ситуація така, що дуже невеликий відсоток дорослих демонструє здатність гармонійно жити в сучасному світі.
Як треба навчати сучасних дітей? По-перше, поважати гідність дитини та її право на свій шлях, тобто бути готовим прийняти і помилки в тому числі. По-друге, підтримувати та допомагати, коли є запит на допомогу. По-третє, обіймати дитину своєю увагою, але не тим прискіпливим спогляданням, як у контролера, а серцем, відчуттям, щоби бути здатним розуміти запит. Іноді він може бути без слів. Часто це називають «бути у контакті».

І ще – бути у контакті із собою, тобто знати та розуміти власні реакції, потреби, таким чином тримаючи свою внутрішню структуру. Тоді дитина зрозуміє і візьме приклад, як це – спиратися на внутрішню цілісність.
Коли у сім'ї з'явилися діти, Артем та Оксана прийняли нестандартне для України рішення – розділити декретну відпустку. Так соціологиня Оксана змогла продовжити свої дослідження, а письменник, перекладач, мандрівник та репортер Артем отримав новий матеріал для своєї творчості: досвід виховання 5-річного Устима та 3-річного Омеляна у відпустці для догляду за дітьми він описав у книзі «Тато в декреті». На питання, чому він пішов на цей нестандартний крок, відповідає просто: інакше займатися саморозвитком міг би тільки чоловік, як це часто буває, – а це хіба справедливо?
У сучасному світі сім'ї бувають дуже різні. Так вийшло, що наша сім'я – «стандартна», але це не значить, що ми обов'язково прибічники «традиційних» сімейних цінностей, які до останнього покоління означали, наприклад, биття дітей і «да убоится жена мужа своего». У нас є одне правило на рівні табу: дорослі не б'ють дітей, діти не б'ють дорослих. Безумовно, дорослі не б'ються між собою.

Звісно, стосунки у сім'ї мають ґрунтуватися на рівності між дорослими й на повазі до всіх: якщо ті ж такі фізичні покарання є приниженням гідності дорослої людини – вони є приниженням гідності маленької людини, і тому неприпустимі. А розподіли ролей прості. Жіноча робота: дбати про дітей, готувати їсти, прибирати. Чоловіча робота: дбати про дітей, готувати їсти, прибрати – абсолютно та сама.
Ми вирішили, що головне – не зациклюватися на «ранньому розвитку». Потрібен не ранній, а sustainable розвиток. Погано, коли весь час дітей розписаний змалку. У нас є друг із Південної Кореї, який мусив з чотирьох років, як усі, вивчати музичний інструмент, спорт та іноземну мову: якщо дитина цього не робитиме, то не зможе потрапити в хорошу школу, а потім відповідно в університет, і програє в конкуренції. По-моєму, це жахлива антиутопія: людське життя – не тільки конкуренція. А особливо жахливо, коли через майбутні кар'єри у дітей забирають вільний час у дитинстві.
Головне – щоб діти були людьми, вміли співпереживати, поставити себе на місце іншого, не були жадібними чи егоїстами. Це питання навіть не «сучасності», а людяності.
Найгірше – це вважати ціле покоління «дітьми індиго чи «новими геніями», чи «поколінням Водолія», чи ще якоюсь маячнею. У кожному поколінні будуть різні люди, але всі покоління однакові самі по собі – змінюються лише зовнішні обставини. А те, що зараз із півтора років уміють вмикати Youtube чи користуватися смартфоном, – річ поверхова.

Головна «місія» батьків – любов до дітей і особистий приклад. Це основа виховання. Дітям потрібна безумовна любов: «Навіть якщо я на тебе зараз сердитий, я все одно люблю тебе най-най-найбільше на світі» (що не означає потурання й дозволу маніпулювати собою).
Треба дивитися, що подобається дітям, і по можливості розвивати в них саме це. А найгірше, що можна зробити, – спробувати втілити в дітях те, що не зміг здійснити сам, самореалізуватися за рахунок дитини. Тому-то для щастя дітей треба, щоб дорослі займалися самими собою, реалізовували власний потенціал.
Професійна діяльність Табачиних тісно пов'язана з сім'єю. Коли двійнятам Святославу й Данилу було по три роки, Наталя відчула брак якісного розвивального і при цьому україномовного контенту для наймолодших. Тоді вона заснувала спільноту Nravo Kids, яка випускає розумні та добрі ігри для дітей. Сини пішли в школу, і як наслідок з'явився проект EdPro – інтерактивна панель та цікаві навчальні матеріали для шкіл. Проте ІТ-сім'я переконана, усе це – лише інструменти.
Гра – це гра, вона не може замінити усю сферу навчання, а жодне обладнання не може замінити викладача. Проте коли ці інструменти є, легше достукатися до дітей і створити такі умови, за яких вони захочуть робити щось самостійно.

Сучасні діти користуються гаджетами майже з народження. В такому віці батьки мають бути в темі і підбирати ігри. Свідомі батьки змалечку вчать дитину: є півгодини, ти бавишся, а далі спрацьовує таймер – і треба закінчувати. Проте якщо я не забороняю щось собі, то не забороняю і дитині. Треба мати до неї повагу.

Потрібно користуватися гаджетами спільно з дітьми. Якщо їм стала цікава гра Minecraft, треба вивчити цей світ, разом з ними почати досліджувати його, вчитися грати, щоб зрозуміти, чим воно цікаве і чи не шкодить дітям. Ми зрозуміли, що це хороша гра для розвитку просторової уяви.
Треба давати щирий відгук: ця гра мені подобається, а ця не дуже, бо вона неякісно зроблена, у ній нехороший арт. Дітям стає цікаво – чому? І це породжує питання, а не споживання контенту.

Якщо батьки не навчають правильно користуватись іграми, планшетом, комп'ютером, це те саме, що випустити дитину на вулицю і сказати: ну, навчайся. Звісно, у дворі його чомусь навчать...
Світ змінюється, швидко з'являється велика кількість нової інформації, і потрібно не просто оволодіти певною майстерністю, а вміти критично мислити. Потоків багато: телевізор, інтернет, соцмережі, друзі теж щось говорять – і ці потоки треба вміти опрацьовувати і ставити питання: а чому так? Чи це правдива інформація? І шукати тому підтвердження.
Наші діти хотіли дивитися відео, на яких розпаковують іграшки. В нас було декілька розмов про те, чому ми їм це забороняємо. Ми намагалися пояснити, що це проплачений контент, реклама, для того щоб вони дивилися, а потім ішли й купували ці іграшки. Але це нецікава іграшка, казали ми, вона одноразова, тож не варто витрачати свій час: у тебе зараз є 40 хвилин – краще зроби щось цікавіше. Діти отримували розгорнуті відповіді і за деякий час перестали шукати цей контент.

Зараз є доступ до будь-яких інструментів розвитку – гаджетів, майстер-класів, приватних уроків, гуртків. Часто батьки хочуть усе одразу, але не можна змушувати дитину тільки вчитися. Це той вік, коли вони можуть спробувати все, і треба до них прислуховуватися. Таланти є у всіх, просто треба не пропустити момент і вчасно давати можливості.

Це гарно, коли дитина не зупиняється і хоче стати, наприклад, тільки спортсменом – і все. Добре, якщо дитина бачить у цьому свою життєву місію. Треба допомогти їй знайти свій напрямок, направляючи, але не змушуючи. Інакше дитина може загубити свій хист, закрити свою волю і слухати тих, хто авторитетний – батьків, викладачів чи ще когось, хто казатиме: «Роби так, і будеш щасливий». А хочеться, щоб вони знайшли свою стежку. Коли нам щось вдається, ми хочемо робити це далі. Ніхто не хоче бути лузером, ні дорослі, ні діти.
Подружжя засновників компанії «Артхаус трафік», яка привозить в українські міста немейнстрімне кіно, заснували 2014 року і щорічний міжнародний кінофестиваль для дітей і підлітків «Чілдрен кінофест». Десять років тому власний син надихнув їх на те, щоб відкривати важливі фільми молодшому поколінню. Сьогодні Олександру шістнадцять, він демонструє природний хист до акторства і, за словами батьків, уже вийшов з дитячого віку. Зате його брат, 9-річний Марік – це нове покоління глядачів.
Головне завдання батьків – захищати і бути опорою, доки діти лишаються дітьми і ще не почали бунтувати. Звісно, іноді хочеться, щоб вони проявили себе саме в тих сферах, в яких ми добре розбираємося, але треба всіляко стримувати себе, щоб не підштовхувати дітей до того, що здається правильним батькам. Інакше це буде гірка пілюля для дітей. Ситуації, коли батькам вдається не поламати, а підтримати і допомогти зробити правильний вибір, найбільш виграшні.

У нас зовсім не пов'язана зі спортом і футболом сім'я, але бажання молодшого сина стати воротарем було настільки сильним, що не можна було не підкоритися. Це такий щирий і сильний порив, що мало є в житті людей, які так наполегливо могли б домогтися того, що хочуть.
Те, що кидається в очі і відрізняє наше дитинство від дитинства сучасних дітей, – це дозвілля, яке діти не можуть вільно проводити з однолітками і не можуть самостійно спланувати. Коли діти вільні розпоряджатися собою, вони не знають, що робити – просто не мають цих навичок. Сьогодні у них немає власного, дитячого «соціального часу». Хоча, звісно, є комп'ютерне спілкування.

Складно оцінити, наскільки це корисно чи шкідливо. Воно просто є. І всі їхні однолітки теж у цій системі, тому технології неможливо просто викреслити з життя. У фільмі «Капітан Фантастік» герой жив зі своїми дітьми в лісі і виховував їх у спартанських умовах. З одного боку здається, що це круто, а з іншого, мабуть, це не єдиний спосіб для досягнення хорошого результату.
Хочеться, щоб сучасні діти вміли спілкуватися. Якщо у них виникає проблема – щоб вони могли її донести до того, хто їм допоможе. Або якщо вони відчувають радість чи щастя, щоб могли цим поділитися, щоб не закривалися у собі, вміли формулювати, ставити задачі, шукати союзників і отримувати те, що вони хочуть – звісно, без порушення рамок інших людей.
Коли ми почали робити «Чілдрен кінофест», для дітей не було іншого контенту, крім голлівудських мультиків і напівпідліткових фільмів, знятих за коміксами, – це був єдиний жанр, доступний дітям у кіно. Але він був дуже одноманітним і не ніс особливих барв чи емоцій. Кіно ж насправді – набагато ширший пласт, він складається не лише з гегів, у ньому можна не тільки сміятися.

Завжди будуть теми, які треба обговорювати з дітьми. І є фільми, які ці теми відкривають і роблять зрозумілими. Фільми, які протягом п'яти років демонструвалися на «Чілдрен кінофесті», сьогодні доступні для перегляду в школах, кіноклубах. Ми готуємо спецальні дидактичні матеріали. Наприклад, завдяки одному фільму можна обговорювати проблему розлучення батьків, завдяки іншому – питання хвороб, на прикладі третього говорити про свободу, дозвілля. І це важливо не тільки і не стільки для дітей, як для батьків, щоб мати можливості для повноцінного спілкування.
Фото: Роман Пашковський; Наташа Іщенко; з особистого архіву героїв.
Знаєте крутих дітей та підлітків, гідних стати
героями проекту? Напишіть нам про них!
team@platfor.ma
ВІДДІЛ
СПЕЦПРОЕКТІВ
wecan@platfor.ma

НАД ПРОЕКТОМ
ПРАЦЮВАЛИ
Катерина Іголкіна
Ліза Яблонська
Юлія Саліженко
Марія Фронощук
Made on
Tilda